Дівчина-весна, закохана у осінь

Так як фейсбук показився зі своєю модою на нові позитивні речі щодня. Я вже збилась, скільки разів мене номінували. Вирішила поділитись тут про все чудове, що сталось з першої номінації, щоб Хтось Нагорі не подумав, що я позитивних речей не бачу))
Якщо починати з початку, то мені видалили зуб мудрості - то величне щастя, а ще щастя, що все обійшлось добре з моєю-то поліалергією на медичні засоби. Теперь жую омріяні яблука, як герой "Піратів Карибського моря". Нарешті відбулась довгоочікувана зустріч з друзями з Берліну, а навіть не один, а два рази. Найщасливішим можна назвати тиждень у Варшаві, де все було чудово: гарячий білий шоколад, як зажди білки на мені у парках, погода, кольори.
( які переважали на фото у синьо-охровій гамі  )


Головне, що я повернулась з розумінням себе і всього, що відбувається, запихнула у архіви те, що мало бути там давно. Усвідомила, що хтось веде нас правильними шляхами, хоча нам інколи не зрозуміло чому лісом і так довго, адже вулицею з ліхтарями було б приємніше йти.
Я доробила "своє перше творіння" пастеллю, звісно, не без допомоги майстер-класу з просторів інтернету.


Так що все добре, залишилось одужати і набратися хоробрості, щоб піти полікувати зуб)))

 Сьогодні захотілось дуже-дуже опинитись у Львові, у моєму серпневому Львові, коли зранку, поки місто спить його накриває легка димка, і зранку покусує майже осіння прохолода


А потім поїхати до Олеська, до чарівної жіночки, яка продає пиріг з яблуками, Боже, який то пиріг, я згадувала про нього у лікарні, у Відні, та просто, щоб сказати:"Жіночко, Ваші пироги неймовірні і давайте мені побільші шматочки", - і це враховуючи те, що я до пиріжків  і пирогів більше, ніж спокійно ставлюсь.
З нагоди такої подорожі я навіть дозволила собі з’їсти той пиріг і випити кави))))) Чудова мрійлива подорож... а може, й стане реальністю

 Тільки в мене вдома замість П’яточка цю фразу своїм виглядом показує
( отака квіточка )

 Знаєте, коли я була маленька і треба було йти до школи, я не задавалася питанням хочу чи не хочу туди йти, мене хвилювало потягну/ не потягну. І одного вечора, я взяла маму за руку, серйозно посадила її на диван і почала випутувати у деталях, особливості навчання, різницю молодшої і средньої, особливості предметів, що головне робити домашку - і буде тобі щастя. Зрозуміла, що я ПОТЯГНУ. Тоді я почала опитувати старших дівчаток, які заходили у дитсадок і питати, де вони вчаться. Я не пам’ятаю, за яким принципом ставили плюси тій чи іншій школі, але я зі "своєю" визначилася. У родичів були інші плани, мене прийняли до іншої, але, дякувати Богу, сталось так, що довелось забирати наприкінці серпня документи і бігти в останній черзі до "моєї". І я не пожалкувала ні на мить у своєму виборі, як би не скадилися стосунки і різні ситуації, я обрала знання. І мені подобається той рівень через 10 років по її закінченні з усіх предметів, окрім фізики, але й Бог з нею, та англійської, але то зі сфери підсвідомого... Ніхто не міг зрозуміти, чому як би мені не було погано, я не йшла в 11 класі з неї, я обирала знання. Я це вирішила ще в 6 років, я все прорахувала і мирилася з іншими неподобствами. В моїх планах було вивчення ще двох мов, які з часом введуть у моїй школі, але я її вже закінчу, але це ще раз підтвердило, що засіб досягнення мети був обраний правильно. 
Ситуація повторюється через 20 років. Знову купа питань, дурних, але важливих для мене, але не має кого посадити на диван і розпитати, а без цього я не можу прорахувати і визначитися з засобом досягнення мети...

 Якби відмотати час... то десь 1912-1914 після довгого перебування у Відні, знайомства з митцями Її мрії Клімтом та Шиле, Вона вирішує щось змінити. У останнього, до речі, до першого  у очах читався якийсь дивний інтерес, який Її дивував: змішане захоплення з обожнюванням, ревнощі зі справжнім коханням, - він наслідував Клімта і ревнував до Емілії. Емілія...Як багато було схожого у Неї з Емілією, але з Емілію ніхто не міг конкурувати, бо вона вже багато років була другом, і це найголовніше визначення їх стосунків. Всі інші були чим завгодно, але Другом була тільки Емілія, коли Вона зрозуміла, що з Клімтом нічого не світить, світ митців породжує тільки неймовірні видіння, які не дають спати... І щоб заглушити біль, попорсатись у нетрощах своєї душі, Вона б взяла квиток до Швейцарії, їй конче треба було розібратися з собою, а найголовніше зі своїми снами. Фрейдистські ідеї у Відні  вже встигли стати певними рамками, через які мало хто що бачив. Юнг, от хто міг би їй дорадити, от кому можна б було розповісти усе на одному подиху... А далі шукати себе, шукати поки не розпочалась  війна, зобачити Варшаву та Берлін у своєму блиску, першоствореному вигляді. Через сто років вони Їй не сподобаються... Але їй потрібно буде жити через сто років...

Що ж я переїхала сюди. Хоч кудись я змістилась, на щось погодилась з самою собою. І хто б міг подумати, що переломає момент скромне місто Варшава. Моя Варшава, про яку я, як Андрухович, не скажу вже точно "Варшава, кажуть, негарна", вона дивна, вона стійка, вона завжди залишає свій погляд і відбиток. Варшава вказала відповіді на питання, які я навіть не шукала і думала ніколи й не зрозумію. Стояла я наприкінці на Plac na Rozdrożu і розуміла, що сама, як і він, багаторінева, десь розрита, десь з квітниками, десь траса, якою я мрію щось швидко промчати, між двома парками, між якими  як велика зморшка чи шрам оцей от Plac. Куди рухатись? Навіщо? З ким? Це все стало неважливо. Стало зрозуміло, що зустріч була помилкою, я одразу зрозуміла, як побачила, кого я насправді кохала і як сильно, і якщо він так легко відпустив - не захоче взяти знову. Варшава як крапка, як кома, чи як великий знак оклику за формою Placa na Rozdrożu, як на нього подивитись...